Був собі чоловік та жінка; мали вони козла й барана.
- Ох, жінко! — каже чоловік. — Проженемо ми цього барана і козла, а то вже вони у нас дурно хліб дять. А вбирайсь, козел і баран, собі з богом, шоб ви не були у мене і в дворі!
Пошили вони собі торбу, та й пішли. Ідуть та ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а козел сміливий, та не дужий.
- Бери, баране, голову, бо ти дужий.
- Ох, бери ти, козле, бо ти сміливий.
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та ідуть — коли горить вогонь.
- Ходимо й ми туди! Там переночуємо, щоб нас вовки не з’ли.
Приходять туда, аж то вовки кашу варять:
- А, здорові, молодці!
- А, драстуйте, братці, драстуйте, ще каша не кипить, мясо буде з вас.
От тут баран уже злякавсь, а козел давно уж злякавсь. Козел і одумавсь:
- А подай лишень, баране, отую вовчу голову!
От баран і приніс.
- Та не цю, а подай більшу! — каже козел. Баран знов цупить ту ж саму.
- Та подай ще більшу!
От тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як би відціля удрати.
- Славная, братці, кумпанія і каша гарна кипить, та нічим долить; піду я по́ воду.
Як пішов вовк по́ воду:
- Хай вам абищо з вашою кумпанією!
Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі видтіля удрати:
- Е, вражий син! Пішов та й сидить, нічим каши долить. Ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів, сидів:
- Ось піду лишень я, так я х прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік.
- Ох, нум, брате, скорійше хвататься, щоб нам оцю кашку пости та з куреня убраться!
От як одумавсь вовк:
- Е, щоб нам тром та козла і барана бояться! Ось ходім ми х помо, вражих синів.
Прийшли, аж ті добре шатались, уже з куреня убрались; як побігли, та й на дуба зібрались. Стали вовки думати-гадати, як би козла та барана нагнати. Як стали йти, і найшли х на дубі. Козел сміліший, ізліз на самий верх, а баран не сміливий — так нижче.
- Ох, лягай, — кажуть вовки ковтуноватому вовкові, — ти старший! Та й ворожи, чи не побачимо х.
Як ліг вовк до-гори і зачав ворожити. Баран сидить на гіллі та так дрижить: як упаде, та на вовка. Козел сміливий не став зівати, а як закричить:
- Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились та насилу відтіля убрались.
К О Н Е Ц
Мораль сказки о козле и баране
Я всегда восхищаюсь, как в этой сказке простые животные раскрывают глубокий смысл: сила без смелости и смелость без силы — пустышки, а вместе они творят чудеса. Баран дюжий, но пугливый, козёл отважный, но хилый. Прогнанные хозяевами, они идут вдвох, и вот уже волчья голова в торбе становится их оружием. У костра волки рычат: «Мясо будет с вас!», но козёл берёт инициативу. «Подай большую голову!», — кричит он барану, пугая волков выдумкой о ещё больших собратьях. Волки в панике разбегаются по одному, придумывая отговорки, чтобы удрать. Я вижу здесь урок: в компании единомышленников даже слабак становится героем.
Дальше история накаляется. Волки возвращаются, а козёл с бараном уже на дубе. Баран дрожит на нижней ветке и случайно падает на ворожбита-вовка. Козёл орёт: «Подай мне ворожбита!», и стая в ужасе несётся прочь. Я думаю, сказка учит, что истинная сила — в командной работе и смекалке. Не мускулы решают, а умение использовать сильные стороны друга. В жизни так же: трус с гигантской силой бесполезен, смельчак без поддержки сломается, но пара, где каждый дополняет другого, одолеет любого врага. Эта мораль вечна — она заставляет задуматься, с кем ты идёшь по жизни и как используешь свои таланты вместе.
Ещё один слой: страх универсален, даже у хищников. Волки, грозные сами, боятся мифических «больших голов». Сказка шепчет: не всегда сила в когтях, часто — в воображении и блефе. Я дочитываю её с улыбкой, потому что она не морализует сухо, а показывает на примерах. Читайте с детьми — и они поймут, почему дружба побеждает страх.
Уважаемый читатель! Надеемся Вам понравилась сказка и наш сайт. Мы были бы рады, если бы вы уделили минутку и рассказали что именно вам понравилось.
Оставьте отзыв на Яндексе!
